Сонце над землею тихо вставало,

Своїм сяйвом воно світ весь вітало.

А десь далеко жінка кричала,

Новій людині життя дарувала.

Сама ще дитина й дитятко тримає

І тихо, невпевнено так, промовляє:

"Я жити ще хочу, я хочу гуляти.

Для чого дитиною руки в'язати?"

Як мати дитини це промовляла, 

То в вічі плода свого не заглядала.

Маленьке створіння вже щось відчувало,

Ручками кволими мамо тримало.

Сонце дитині більше не сяє,

Материнської ласки вона ніколи не взнає.

Навіть сам Бог від її вернувся,

Пеленою печалі світ огорнувся.

А мати-зозуля живе і не знає,

Як серце дитини б'ється в печалі.

Як очі від сліз в диття не висихають,

Як роки найкращі її пропадають.

Маленьке створіння навколішки стало

Й до Діви Марії, як до мами сказало: 

"Я тобі все зможу пробачить,

Лиш би тебе, мамо рідна, побачить.

Лиш би почути твою колискову: ніжну, казкову.

Ненько моя, хочу так небагато.

Хочу домівку, маму і тата.

Прагну любові, тепла й ніжності хочу.

Мамо, прийди ... хоч серед ночі..."

/із далекого 1998-го...кажись/